Італійці дивуються українцям: як хтось хоче до ЄС, з якого всі вже мріють вийти?

Нікуди нам від цього не подітися: чим гірше на душі, тим більше людина залежить від слів підтримки. Мабуть, українцям уже замало цих слів від американських сенаторів і європейських парламентарів. А подивившись щось із Кисельова, починаєш сумніватися у власній адекватності

Саме тому ПіК публікує матеріал нашої співвітчизниці й колеги – журналістки Віри Сапак. Так склалося, що якраз із листопада минулого року вона живе в Італії, у маленькому містечку (30 тисяч жителів) на півночі країни. Але в цій глибинці також уже знають і про Україну, і навіть оце сакраментальне – що ми все-таки не Росія! За останні місяці навіть у цих провінціалів була можливість скласти своє враження про події в Україні, при цьому із зовсім незаангажованих джерел на зразок Кисельов-ТБ, а завдяки власні пресі. Отже, для тих, хто почути не лише політичну характеристику ситуації…

«Коли їхала з Києва, думала, що буду переживати за маму, бабусю, кота… Ніхто не сказав мені, що буду переживати за цілу країну! Скільки разів я картала себе, що не на Майдані зараз, разом із вами… Але відголоски української революції докотилися й сюди.

Одразу хочу сказати, італійці взагалі дуже далекі від зовнішньої політики. Тут грає першу скрипку комфорт: смачно поїсти, добре відпочити, повболівати за улюблену футбольну команду. Усі переживають за коханок Берлусконі, якихось там телезірок… До недавнього часу Україна асоціювалась тільки із Шевченко (на жаль, не поетом), а ще – оголеними дівчатами Femen та з так званими «баданте» − доглядальницями за немічними старими. Нічого нового я вам тут і не скажу.

– Україна, здається, межує з Казахстаном?

– Київ?.. Хм, це якесь місто в Росії?

– А які звірі у вас водяться? Коні хоча б є?

– Капучіно? Ви знаєте, як його робити?

Посміхаючись у відповідь на таку нісенітницю, терпляче розповідала про нашу дивну країну, показуючи фотографії Києва, Львова, Харкова, Криму, Карпат, Дніпра… Та все одно я лишалась для них дивакуватою дівчиною, майже дикункою. Одного разу я ледь не довела до інфаркту нового родича, коли заїдаючи рис, відкусили шматок хліба. Культ їжі тут такий, що українці мали б ще повчитися! Ще я можу ввести в глибоку інтелектуальну кому офіціанта, просто попросивши капучіно о пів на першу дня (а пити його можна лише до 12.00!). Берлусконі, капучіно, гол… Які щасливі люди тут живуть!

Аж тут почався Євромайдан. Спочатку по ТБ майже нічого не було. Проте, чим гарячіше ставало в Києві, тим частіше показували в італійських новинах барикади, людей у шоломах і масках, скандуючий натовп з прапорами. Чесно кажучи, спершу 30-секундні ролики чи короткі прямі включення мало чим відрізнялися від сюжетів про протести у Єгипті чи Венесуелі. Саме скільки часу тут приділяють міжнародним новинам, і як правило, Україна йшла у зв’язці з Венесуелою…

− У вас там що, революція? Це того, що в Європу не прийняли? – ніхто з іноземців на мовних курсах, самих італійців не міг взяти до тями, як хтось хоче до ЄС, з якого всі вже мріють вийти?

Трохи побившись головою об стіл, я знову й знову доводила, що не в ЄС справа. Однак, чи люди забували, що я їм говорю, чи то не слухали, чи взагалі не дуже переймались… Реакція була приблизно такою: «Дикуни якійсь: палять шини і кидають каміння й коктейлі Молотова в поліцію, бо хочуть в Європу». Я розуміла, що певна логіка в цьому є… Особливо, коли подаєш документи на оформлення страхування і мила італійка, не намагаючись приховати сарказм, цікавиться: «Україна, а де це? Європа? Хоча, стривайте, я пригадаю, ви ще не там, ви туди якраз «мирно» йдете». І не перестаємо усміхатись!

Не сказати, що все було так погано… Були й коментарі політичних експертів, українки по телевізору щось пояснювали. Але навіть коли скинули Януковича, відкрили Межигір’я та інші розкішні палаци «слуг народу», італійці знизали плечима і коментували: «Ну, у нас теж є корупція…». Взагалі, мабуть, варто сказати, що в цьому регіоні роблять ставку на туризм, зокрема для не дуже бідних… Дуже популярна фраза: «Нас урятують російські олігархи!». В тому сенсі, що житимемо й купатимусь у їхніх грошах. Запитання, а де (читай – у кого), ви думаєте, російські олігархи ці гроші беруть, може ввести в наступну інтелектуальну кому…

Все змінилось у той день, коли російські військові вторглись до Криму. Запитання зникли. Звучали слова співчуття. До мене почались ставитись, як до людини, що переживає «справжнє» горе, а не за якісь там барикади. Зателефонували родичі чоловіка із пропозицією розмістити 12 біженців, а якщо треба й більше… До того таких пропозицій не поступало!

Зараз час великого посту й італійці  ходять до церкви цілими родинами. Моя дев’ятирічна племінниця на запитання священика, за кого вона хоче помолитись сьогодні у церкві, відповіла: «За маму Віри, вона в Україні».

Мабуть, холодну війну пам’ятають тут все-таки непогано. Коли ворог України остаточно вималювався в кремлівського вождя, у людей зникло запитання, навіщо Молотов? Що таке окупація, війна розуміють усі (а дехто й пам’ятає).

Окремо треба сказати про українську діаспору. Вона в Італії чи не одна з найбільших у світі. Саме українці масово виходили на мітинги і протести перед українським і російським посольствами у Римі, виступали на телебаченні і організовували поїздки по гарячих точках України для місцевих журналістів. Нехай українки приїжджають сюди працювати доглядальницями, це не заважає їм пам’ятати, звідки вони родом і щось робити для батьківщини.

І ось пролетів якийсь тиждень… Я вмикаю телевізор і розумію, що італійців знов турбує результат місцевого матчу, кількість жінок у парламенті, фестиваль вина. Європі до нас насправді немає ніякого діла. Співчуття з приводу потенційної війни й померлих на Майдані – це максимум, на який можна розраховувати від місцевих жителів. А вони ж і обирають тих людей, які зараз на засіданнях ЄС приймають резолюції щодо українського питання. Висновки робіть самі…

P.S. До речі, щодо важкого життя, від якого італійці так хочуть позбутися в такому поганому для них ЄС. Про якість продуктів, побутової хімії, набагато вищу, за ту, що можна знайти в нас, я вже, так і бути, промовчу. Проте й ціни майже не відрізняються від українських, щоб там не розповідали наші емігрувавші в Австрію «пАкращувачі»! Учора я вперше побачила рахунок за квартплату. Вода – 75 євро за весь рік. Опалення – 60 євро в місяць (опалення регулюється в кожній квартирі й італійці рідко коли «обігріваються» більше трьох місяців на рік). Правда, є такі нюанси, як податок на телевізор (100 євро на рік). Але загалом «занепадаючий» Захід виглядає непривабливо лише для самих європейців. Парадокс? Ось вам іще один. Можливо, якби графу «100 євро за ТБ» ввели в ЖКХ Росії, це могло б підкоригувати  думку росіян і про Європу, і про Україну. Висновки – знову за вами».