Що робить націоналіст із України, коли зустрічається з націоналістом із Польщі?

Можливо, Польщі не варто так потужно розраховувати і робити ставку на Захід України, а звернути увагу на «інші» України?

– Бо це не є так, що ми тут, в Бандерштаті, не любимо поляків, – сказав мені старий українець, який у Львові під пам’ятником Івану Федорову продавав книжки. – Це означає, ну добре з тією любов’ю, що буває по різному, але нині не поляки нам загрожують, а дехто інший.

– Хто? – перепитав я задля годиться, хоча досконало розумів, хто.

– Руські, – відповів пан Михайло, – бо, розумієш, по суті справи, нам на краще було б з вами домовитись і разом рушити на Москву. Розумієш?..

Бандерштат – так говорять про Львів. На Сході України це визначення майже зневажливе, бо Бандера там фашист і зрадник. На Заході України, де Бандера герой, назва Бандерштат має виключно позитивне звучання.

У Львові, наприклад, собі можна купити сорочку з надписом, що ти родом із «Бандерштату», їх продають на проспекті Свободи. За Польщі вулиця мала назву Гетьманські Вали, але нині вже немає «за Польщі». До цього можна прикупити чорно-червоний прапорець. Або стрічку на руку. Або футболку зі Степаном Бандерою. І багато інших усіляких бандерівських ґаджетів. Загалом Бандера й УПА у Львові – популярний товар. Можна на цьому всьому заробити, а чому ні? Адже заробляють, наприклад, власники славної кнайпи (ресторану, пабу чи бару: полонізм. – Ред.) «Криївка» на ринку.

Кнайпа наче схована і без вивісок, але це лише кокетство. Кожен добре знає, де знаходиться «Криївка». Стукаєш у дерев’яні двері – і тобі відчиняє хлопак у мундирі. Грізно гарчить і наказує сказати пароль. Кажуть: «Слава Україні!», на що чуєте відповідь: «Героям Слава!», наливає стопку перцівки, і тоді можна спокійно напиватися. Кнайпа стилізована під партизанську землянку. Можна собі «вистрілити» у фото з «пепеешом» і в касці, з’їсти метрову ковбасу або смажені свинячі вуха та налитися горілкою. І це зовсім не з націоналістами, а з типовими нормальними львів’янами: у картатих сорочках, джинсах.

Бо тут не йдеться про жодний націоналізм. Це просто чергова кнайпа з певною атмосферою. Львів нині переживає бум тематичних ресторацій – кілька жвавих бізнесменів побачили в цьому добрий спосіб заробітку та переробили старе місто у свого роду ресторанний Діснейленд. Окрім кнайпи у стилі УПА, є заклад у стилі садо-мазо із встановленим перед ним пам’ятником Захер-Мазоху, котрому можна запхати руку в кишеню та помацати, що там у ній можна мацати; є жидівська кнайпа, де можна поторгуватися щодо ціни фаршированої риби (gefilte fish); є у стилі шахти заклад, що нагадує про Бориславську нафтову гарячку. І взагалі багато чого в такому дусі.

Після того як Львів залишили поляки та в ньому почали розселятися мешканці навколишніх сіл (і купа росіян, які хотіли жити в «культурному» місті із західною архітектурою), кнайпне життя Львова «померло» на довгі десятки років. Ще пару років тому після 22-ої години вечора у центрі Львова навіть у лоб важко було отримати, бо не було від кого. Тепер кнайпа на кнайп і кнайпою поганяють, навіть люди зі Сходу України сюди переїжджають, аби «жити по-європейськи» (попри те, що Львів – економічно занедбана українська провінція). Все це в ім’я старої, доброї кав’ярняної традиції Львова, середньоєвропейської Атлантиди, котра, як з’ясовується, все ж не потонула, лише потрібно було про неї собі згадати. І тепер українці тішаться тим львівським «колись». А зрештою, чому ні? Визнали ті традиції успішними та до них підтягуються. Як македонці під Александра Великого чи польські шляхтичі пнулися під сарматів. У цій культурі українці брали участь – бо яким способом їх з неї викинути: генетичним? Культурним? На національному рівні? Все в так званій Східній Галичині було так між собою переплетене та відносне, що не варто грати з себе ідіота і верещати, що «українці привласнюють собі польську культуру».

Бо саме українці співають «Тільку ві Львові», вихваляючись спадщиною батярів. Тих останніх, зрештою, залучили до свого геройського пантеону навіть львівські вболівальники, котрі у Львові, як і в усьому світі, дуже часто є прикрими націоналістами з дуже консервативним ставленням до життя.

Інша справа, що в «Криївці» фактично немає жодних антипольських гасел. Лише антиросійські. Бо Львів, вихований на європейській версії націоналізму, якому навчався головним чином у поляків у ХІХ і ХХ століттях (так, так – західноукраїнський націоналізм виник в основному з опозиції до польського, який, у свою чергу, з’явився на хвилі європейських народних рухів кінця ХVІІІ і впродовж ХІХ століть), не переносить «руського Сходу». Котрий, однозначно, відмінний від нього. Принаймні так у Львові кажуть, наприклад, зовсім забуваючи про той факт, що така східна риса, як, скажімо, корупція, на Львівщині найбільша, ніж де-небудь на Сході, про що свідчать соціологічні дослідження.

Однак Захід України визнано синтезом європейськості, він і насправді є Європою – але анахронічною. Залишився консервативною європейською заплавою, тим, чим Європа була, скажімо, перед Другою світовою війною. Замкнений у собі націоналізм, релігійна нетерпимість, несприйняття меншин будь-якого типу чи іншого мислення, які не концентруються навколо вітчизни та релігії. Парадоксально, але найбільш «західна» українська політична партія, тобто Свобода, за своєю суттю є антизахідною. Бо, принаймні як вважає нинішній Брюссель, майже як наші польські праві, є коренем зла, розпусти, «планового винищення», вимирання українського народу, який здійснюють геї й атеїсти, а також головною штаб-квартирою Сатани. Українські націоналісти, так само як і наші, марять про жидівські списки та зітхають за «добрим національним порядком», за якого всі бігають по батьківській землі в ментальних мундирах і марять про сильного та потужного Вождя, якому з радістю підставлять задниці у вірнопідданому поклоні, коли скаже.

Чолов’яга, який пропонував мені рушити на москалів, має ім’я Михайло та є прихильником Свободи. Свобода – дивна партія. Та, попри свою дивність, на виборах 2012 року отримала понад 10 відсотків голосів. До Свободи не можуть, наприклад, належати атеїсти. Вже не кажучи про «неукраїнців». А якщо українець, то повинен бути «по крові та за духом». А як визначити, чи кров достатньо українська? З духом уже легше, достатньо трохи говорити про повернення Закерзоння або зронити сльозу, згадавши пам’ятну дивізію СС «Галичина». Щоправда, Михайло не дуже над цим замислюється. Нетерпляче махає рукою.

Це все справи доктринерів, говорить він. Чи я схожий на доктринера?

– Мені, – каже, – важливо, аби Україна була потужна, велика і багата.

– І європейська? – запитую. Сидимо собі на камінній стіні та попиваємо львівське пиво.

– Я тобі так скажу, – Михайло запалив папіроску. – По-перше, Львів – це Європа. Чиста Європа. Ну озирнись навколо. На це каміння, на ці кав’яреньки. Передусім це зовсім не Радянський Союз, це найчистіша Європа! А по-друге, скажу тобі більше (нахилився до мене. – Ред.), це у нас, на Західній Україні, збереглися правдиві цінності Європи. Бо у Європі це так (почав загинати пальці. – Ред.) – араби, асфальт, аборти, атеїзм і евтаназія. Відсутність цінностей. Ми тут як остання здорова європейська територія.

– Тут, на Заході України. А на Східній уже ні? – запитав у нього.

– Е-ее, – махнув рукою Михайло, – Схід – то якийсь Радянський Союз, там насправді немає України анітрохи. Там якийсь СРСР далі триває. Поза тим дивись, скільки той СРСР має спільного з тією європейською корупцією, яка називається Європейський Союз. Теж має атеїзм, як і СРСР. Теж має інтернаціоналізм, теж має культ науки, а не духу. А в нас все просто: народ – це найважливіша річ на світі.

– А чому саме народ? – запитав я.

Михайло знову зітхнув:

– Ну бо як інакше.

– А може, націоналізм перешкоджає спокійному співжиттю з сусідами? – докопувався я, занудьгувавши.

– Ну це важко, – зауважив пан Михайло.

– Якщо народ абсолютизується, – розмірковую я, – то тоді всі інші, котрі не поділяють такої точки зору, що цей народ є найважливішим або, що ще гірше, не є його членами та реалізують інтереси власного народу, входять автоматично в конфлікт із тим найважливішим народом.

– Нехай кожен живе на своїй землі, тоді й буде спокій, – мугикнув Михайло.

– А що робити, якщо «своя земля» – це поняття відносне? – запитав я. – На Волині, наприклад, і поляки, і українці стверджували, що вони живуть у себе. І загалом було добре, допоки націоналісти сказали, що все не добре.

– Це була реакція на дії ваших націоналістів, – образився Михайло.

– Ну що ж, – відповідаю, – але зараз чому панові не подобаються польські націоналісти? Адже це такі самі націоналісти, як Ви, тільки що польські.

– Ну саме тому, що польські, тому й злі, – простодушно сказав пан Михайло.

– Ага, – задався запитанням. – таким чином, якби польські націоналісти були добрими та якби не потрібно було їх, скажімо, вбивати, повинні були стати українськими націоналістами? Пан Михайло сумно глянув на мене та мовчки повернувся торгувати книжками.

У певному сенсі польський опір щодо називання Волинського геноциду геноцидом був маніфестацією сили, а не слабкості Польщі. Тому так сильно не обурювався, як поляки, котрі дуже люблять обурюватися (наприклад, на те, що ФК «Барселона» не приїхав до Польщі, бо мав такий дріб’язок, як рак, на який був хворий тренер), коли в Сеймі була ухвалена відома резолюція про «ознаки» геноциду, а не про геноцид.

Очевидно, що Волинь – це геноцид, і можна сказати про це вголос та гучно. Але Польща, ухвалюючи рішення, виявила повагу до національних почуттів українців навіть у такій делікатній і болісній для поляків справі (бо скидання всієї України до мішка з написом «різуни» – це неправильно), показала, що є державою зрілою, яка контролює емоції та володіє ситуацією. Бо лише абсолютний кретин із певністю може стверджувати, що цей польський жест був мотивований «боягузтвом». Так само кретини можуть вважати, що ФК «Барселона» принизив поляків. Або що геї з Брюсселю хочуть здійснити евтаназію українському народу.

За межами Західної України також є життя

З іншого боку – може Польща зайве лавірувала у справі Волині, не називаючи геноцид геноцидом? Зробила це тому, аби не роздратувати найближчої до Польщі та, як нам видається, найбільш прихильної до Європи Західної України, де УПА оцінюють позитивно, в якості організації, що боролася за свободу України. Але, можливо, Польща повинна припинити так сильно ставити на український Захід і сконцентруватися на тій «третій» Україні, що лежить між Сходом і Заходом країни? Та «третя» Україна – це наслідок існування 22-річної державної незалежності, територія, де українська тожсамість дуже сильна, але яка не піднімає до небес українців, які не можуть помирити «вогонь і воду», тобто УПА, як на Заході, та Червону Армію, як на Сході. «Третя» Україна – це народ, який творить, а свою тожсамість будує на «загальноукраїнських» національних міфах або легендах Київської Русі, козацтва чи Голодомору. «Третя» Україна прагматична: сильно рефлексує до Європи, але й водночас розуміє, що з Росією потрібно якось жити, якщо вже має такі географічні проблеми. А насамперед – «третя» Україна нікого не зневажає: приймає Захід, який зневажливо ставиться до «руського Сходу», і Схід, що ненавидить «упівських фашистів».

Зрештою, аби було ще цікавіше – можливо, Польща мусить також поставити на той проклятий, пострадянський Схід України? Врешті-решт, там багато рис, які поєднують цей регіон із Європейським Союзом, що має відразу до примітивного націоналізму та прихильний до збереження містичного місцевого мислення, віддаленого від державних установ. Схід, очевидно, має дуже багато що надолужити з точки зору прозорої та гуманітарної Європи, але й Захід України, на жаль, також. Бо, як видається, із сучасною Європою його поєднує виключно історична традиція. І зовнішній вигляд.

P.S. Любʼязно перепрошую всіх львів’ян із поміркованими поглядами, про яких не згадав у цьому тексті. Яких у Львові більше, ніж націоналістів, і це вони, на щастя, домінують у публічному дискурсі – поки що надаючи йому кшталт. Зрештою, майже так само, як і в Польщі. Лише, побоююсь, що цій домінанті загрожує примітивна націоналістична маячня, а відтак її легко можуть перехопити. А якщо почнуть домінувати ті, котрі вважають, що увесь світ хоче їх принизити, захопити, винищити, то нас очікує реальний і черговий «кінець цивілізації білої людини». До кінця якого «біла людина» вже кілька разів допустила.

Публікацію INTERIA.PL переклав Володимир Олійник

Автор – Земовіт Шчерек – журналіст порталу INTERIA.PL і автор книжки «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян»

dziennikarstwo podróżnicze