На чию допомогу сподіваються українці у конфлікті з Росією

«Чи визначатиме Україна «дорожню мапу» сучасного світу»? Читаючи Ю.Шевельова

На Луганщині затримано групу екстремістів-сепаратистів, вилучено сотні автоматів, гранатомет, вибухівка, холодна зброя….У Маріуполі нечисть під триколорами штурмувала прокуратуру… Захоплені ОДА в Харкові, Донецьку, Луганську… Проросійськи налаштовані бойовики-провокатори готуються до масових акцій на травневі свята…

Російські спецслужби не вгамовуються і ще довго силкуватимуться влаштовувати заворушення та проливати українську кров. Російські війська продовжують накопичуватися у наших кордонів. А у самій Росії – зашкалюють ура-патріотизм та великодержавно-шовіністичні настрої: Росія піднімається з колін!

Ні,- зауважила одна розумна людина, – це СРСР вилазить з труни.

Мертвий хапає живого, щоб затягти у свою пекельну провінцію, не дати тому жити, вільно жити, незалежно жити.

Зомбі-СРСР мобілізовує рать нечисті – наче з гнилої смердючої трясовини, «кривавого монгольського болота» (за висловом К.Маркса щодо Московії) – на бій проти нас, а, за великим рахунком, на бій зомбованої провінції проти всього цивілізованого світу.

Без жодного сумніву, усе це потребує і нашої блискавичної реакції, і вдумливого, стратегічного осмислення.

Наприкінці тижня у Києві має відбутися черговий, 7-й «Безпековий форум» під патронатом фундації «Відкрий Україну». Чи не вперше форум з безпекової проблематики проходитиме у фактично військовий час, в умовах окупації частини території  України та надреальної загрози повномасштабного іноземного – братнього, російського – військового вторгнення.

Відтак, можна прогнозувати, що респектабельна та спокійна риторика, виважений та толерантний хід дискусій, як це було на форумах попередніх, зазнають певних змін.

Однак, навіть перше ознайомлення з проектом програми переконує – не буде риторики войовничої, так би мовити, мавпування істерик російських та проросійських, не буде безвідповідальних заяв та закликів.

Спровокований Росією глобальний розрив між країнами, континентами, цивілізаціями, культурами, релігіями, як виглядає, призвів до зворотнього: людство консолідується перед новими загрозами та викликами, перед реальністю бути кинутим неогітлерівським режимом у безодню глобальної катастрофи.

Думаю, не помилюся у прогнозах, що саме тема такої консолідації буде  на форумі стрижньовою, сподіваюся докладніше розповісти про це читачам «ПіК»у.

 

А сьогодні наголошу на дуже промовистій деталі: програма передбачає дискусію: як Україна визначатиме нові глобальні та європейські тенденції.

Виходить просто за Ю. Шевельовим: «Чи не може Україна запропонувати людству і здійснити новий і може справді людський варіант маршруту доби? Чи не може вона показати людству вищі супроти досі відомих можливості?»(Ю.Шевельов, « Над озером. Баварія»).

 

Як на мене, сама зараз, саме тоді, коли неймовірними зусиллями народу, жертвами, кров’ю «Небесної сотні», здатністю до самопожертв в ім.»я поступу держави та суспільства Україна задемонструвала свої духовні надможливості, своє моральне право на подібне лідерство.

«Це не місіяністичні безґрунтовні мрії. Це не тільки в наших бажаннях і поривах виправдане. Єдиний спосіб для України заіснувати  реально у русі людства – це витворити й запропонувати людству свою концепцію доби. Це виправдано також і причиново. Україна може це зробити, спираючись на свої національні традиції. Чи зробить –  це залежить і від нас.» (Ю.Шевельов, «Над озером. Баварія»).

 

Залежить і від нас

 

Ключові слова.  І щоб  залежало насправді, думаю, нам необхідно дещо змінити. Навіть на ментальному рівні. Скажімо, як закликав Ю.Шевельов, остаточно викоренити залишки провінційної психології, спокуси сподівань, що досить міцно повірити  в те, чого хочеться, щоб воно збулося.

Не лише з доповідей А.П.Яценюка знаємо про надзвичайно важкий стан економіки. Відчуваємо реально – гаманцем і не тільки. І тут виринає…

 

Спокуса та надія № 1-«нам допоможуть»

 

Дозволю собі не зовсім серйозний відступ. Двадцять років тому, працюючи у Москві, тісно спілкувався з сусідою по будинку дипкорпусу – теж радником-посланником, але посольства стабільної, розвиненої, благополучної європейської держави. Серед інших тем – говорили й не раз про «допомогу Україні».

Я не витримав і спитав:

– Слухай,  Джоне, твоя дружина не багато витрачає на всякі жіночі модні забаганки? Відчутно для бюджету?

– Відчутно, бо багатенько…!

– А хочеш я надаватиму тобі допомогу у 600 доларів на місяць (нам підвищили зарплату, ми були – королі!)?

– Згоден, – напівжартома відповів він, – але це ж уся твоя зарплата?

– Не переймайся! По руках?

Погодилися. Веду далі:

– От тепер 5 разів на тиждень моя дружина приходитиме до твоєї та за філіжанкою кави проводитиме тренінги – розповідатиме їй про необхідність бути стриманішою у покупках і ощадливішою… За це я даватиму СВОЇЙ дружині 600 доларів на місяць!

Джон хотів образитися, потім – розреготався, перепитав:

–         Ми так вам допомагаємо?

А ні поганого слова не скажу про те, як нам фінансово планують допомагати сьогодні. Та все-таки, думаю, в усьому іншому маємо покладатися лише на себе.

Маємо величезну потугу, величезний потенціал. Якщо припинимо бідкатися: ой, кому ж потрібні наші цукерки та авіадвигуни? Наші сири та ракети? Наші  пшениці та метал? Наші кораблі, танки, наші високі технології? Кому, крім

Росії, а невідкладно почнемо завойовувати нові ринки, адаптуватися до світових стандартів, сертифікацій, вимог до якості, і розпочнемо діяти наступально…Невідкладно і наступально – і результат залежатиме від нас. І Україна визначатиме нові глобальні та європейські тенденції не як бідна родичка, а як повноправний партнер.

 

Спокуса та надія № 2- «нас захистять»

 

За 23 роки незалежності українське керівництво не спромоглося реально просуватися курсом євроатлантичної інтеграції, домогтися участі у в організаціях колективної безпеки, а за попередні три роки – спромоглося знищити українське військо, систему національної безпеки.

Відчайдушні спроби відновити обороноздатність держави в умовах реальної російської військової загрози та окупації частини території України (АРК), безперечно, потребують підтримки цивілізованого світу – зброєю, технологіями, інструкторами… Водночас, зрозуміло, за Україну ніхто воювати не збирається.

Стосовно санкцій, спрямованих на стримування агресора, то путінському режимові вони, на даному етапі, за висловом Мустафи Джемілєва, як уколи булавкою товстої слонячої шкіри.

Отже, контроль над армійським бюджетом, над якістю озброєння, над здійсненням мобілізаційних заходів та вишколу вояків,  це – те, що необхідно сьогодні. І залежить – від нас.

Сьогодні НАТО готове надати нам політичну допомогу. Скористаймося, щоб завтра стати європейського рівня потугою й у оборонній сфері. І тоді, згадаєте, НАТО  буде готове… вітати нас у своїх лавах.

 

Спокуса та надія №3 – якось минеться…

 

Головне – почекати, перечекати, і, критикуючи владу (і стару, і нову), не дуже «висовуватися».

За радянських часів виправданням негідного способу існування за принципами «премудрого пєскаря», пристосуванства, аполітичності, байдужості багато хто виправдовував словами: я – людина маленька. Глибока внутрішня провінційність позбавляла неприємної необхідності мислити, мати суспільну відповідальність.

Страх перед змінами просто культивувався. Найбільшу «стабільність», до речі, забезпечував колишній президент, «гарант від хаосу».

Звернімося знову до Ю.Шевельова, до написаного ним наприкінці 40-х років минулого століття: «…З хаосу може щось зродитися, а з стоячого болота – нічого, крім смороду. Бо головне й вирішальне – щоб ми, щоб наші люди навчилися мислити – і то не тільки еліта, провід, патриції й лицарство, а й гречкосії й плебеї, не тільки мистці, а навіть… на смерть перелякані постанням хаосу наші СУЧАСНИКИ». (Там же)

«Революція гідності» , на моє глибоке переконання, позбавила нас тягаря диктаторського, злочинного, корумпованого режиму, водночас поклавши на плечі кожному важку ношу відповідальності:

– за оборону країни;

– за чесність виборів;

– за голосування народних обранців у Раді;

– за прозорість тендерів;

– за підконтрольність правоохоронців;

– за незаангажованість      суддів;

– за не продажність журналістів….

За все-все, назавжди відібравши провінційний спокій і байдужість.

Бо «сучасний передовий світ і сучасний технічний світ можуть багато чого стерпіти. Але ніколи вони не  помиряться і не визнають провінціалізму-на якому б етичному рівні провінціалізм не стояв» (Ю.Шевельов, там же).

 

Провінційність не самознищиться, допомогати треба…

 

У наших маршрутках уже не звучить(чи майже не звучить) російський шансон та російська попса. А у таксі – звучить. І звучатиме доти, допоки його з ефіру не витіснить якісний український (не шароварщина!) та світовий продукт. Бо шансон-попсу ми переросли. За три місяці.

Наше телебачення може отримати певної фори, поки не ретранслюються російські канали. А далі? Через супутник? Через інтернет? Будемо ми споживати продукт світового рівня, продукт, вироблений в Україні, чи знову потягнемося до кобзоністих ваєнг? До  серіалів про ментів, дебілів-лікарів, матерів-одиначок з нечорноземних глибин та леді з маєтків не гірших за пшонкінські? До шоу з «зірками» останкінського рівня та інформаційних програм гидко подумати – кого? Що заповнюватиме інформаційний простір? Залежить від нас.

Україна сьогодні вразила весь світ, і вона не має права залишатися російською провінцією у жодному прояві свого життя та діяльності.

Трохи перефразувавши російського класика та нашого, можна сказати, кримчанина, – маємо по краплі вичавлювати з себе залишки раба, залишки провінційності. Щоб з кожним днем меншало число маргіналів, які,  кучкуючись по деяких регіонах під власовськими триколорами, волають про невиліковне прагнення «померти в Росії».

 

А ще, думаю, чи не найголовніше, – революція дала історичний шанс молоді. «Це покоління ненавидить муштру і обмеженість…Воно не знає чинів і титулів; воно не цілує ручок, воно підходить до кожної людини як до свого і рівного. Воно прагне щирості і віри, поезії і людяності, дружби і чистого кохання. Воно стужене за справжнім людським життям. Воно інстинктивно тягнеться до такого свого,яке відкрите всьому доброму чужому… Його очі жадібно розкриті і зорять. Але вони повернені вперед, а не назад, і це покоління не повернеться в загорожі старої провінційності…» (Ю.Шевельов,там само).

Ми з вами бачили цю прекрасну молодь на Майдані. Не зрадити її – залежить від нас.