Наукові інститути відбиваються від «реформаторів» Табачника

На засіданні президії НАН України 30 жовтня повинно було розглядатися питання ліквідації Інституту української археографії та джерелознавства імені М. С. Грушевського НАН України та Інституту сходознавства імені А. Ю. Кримського

Точніше, працівників обох установ звільняти не збиралися, а просто хотіли перевести до інших інститутів академії. Однак нічого подібного не сталося… Вочевидь, здалася та відмовилася від свого задуму президія НАН України під тиском обставин у складі Наукового товариства імені Т. Шевченка, Українського католицького університету, Українського геральдичного товариства, багатьох університетів, громадських діячів…

Нас не проженуть!

Можливо, побоялися порівняння із Російською академією наук, котра розпочала реорганізацію своїх інститутів ще у червні. Наприклад, до РАН уже приєднали академії медичних і сільськогосподарських наук. Тепер там відбувається велике переселення народів – нічого в центрі Москви такі площі науковим інститутам займати! З одного боку, це ніби несправедливо, з іншого – якщо грошей ледь на зарплату вистачає, то чому б не переїхати у компактніший офіс?

У нас же заплановані реформи наразі провалилися… Хоча прихильників реорганізації теж вистачає. Приміром, директор Інституту археології академік Петро Толочко впевнений, що Інститут української археографії та джерелознавства тільки дублює роботу Інституту історії України НАН України: «Із частини їх співробітників необхідно створити Археографічну комісію, а інших… розподілити по різних відділах». Член президії НАН України, академік-секретар відділення історії, філософії та права Секції суспільних і гуманітарних наук Олексій Онищенко вважає, що доцільно зосередитися на основних напрямах фундаментальної науки. Отже, споріднені інститути потрібно об’єднати в один потужний кулак!

Справу життя – коту під хвіст…

То чому ж колективи так противляться злиттю? Якщо прислухатися до Толочка і звернутися до енциклопедій, ми дізнаємося, що і археографія, і джерелознавство є частиною історичної науки, пов’язаною з вивченням архівних документів і походженням історичних джерел. А Інституту сходознавства зовсім не обов’язково зникати як напрям науки після об’єднання з Інститутом всесвітньої історії НАН України… Проте кожен із кількох десятків співробітників, призначених для реорганізації установ, переживає: раптом напрям його наукової роботи виявиться непотрібним? А це ж справа всього життя! У середньому доктором наук в Україні стають у 45–50 років. У такому віці запізно змінювати обрану тему. І треба сказати, що весь цей час науковці експлуатують її нещадно… Кожен, хто двічі відвідає заходи однієї наукової установи, обов’язково переживе відчуття дежавю. Ті самі обличчя, ті самі цитати з єдиної наукової праці…

Даєш інститути великі та маленькі!

А тепер трохи порахуємо… В Україні працюють майже 16 тисяч докторів наук, удвічі більше кандидатів, функціонує безліч установ і установочок, філіалів, де сидить по 3–4 людини, а працює ще менше. Навіть невеличкий Інститут української археографії та джерелознавства має один філіал… Не кожна країна може похвалитися такою кількістю академій та інститутів, як Україна! У більшості держав світу є просто одна академічна установа з багатьма напрямами досліджень. А в нас – НАН, ще трохи галузевих академій – медичних, педагогічних, правових наук, а потім із десяток інститутів при ВНЗ, ще при якихось псевдонаукових установах… Навіть Росія вирішила провести реформу наукових закладів, а набагато менша за обсягами наукової роботи Україна чомусь противиться такому рішенню.

При цьому всі абсолютно науковці жаліються на те, що працюють майже без фінансування, майже на останньому видиху… Ось тільки результатів їхньої роботи чомусь не дуже видно. Наприклад, Інститут педагогіки Національної академії педагогічних наук увесь час звітує про чудові нові навчальні плани, які вони пишуть для шкіл, і не менш прекрасні підручники, котрі вони рецензують… А ті чомусь виходять із шаленою кількістю помилок. Може, це тому, що жоден так званий доктор їх в очі не бачив, не те, що не рецензував? І вже давно ходять чутки про необхідність розформування всіляких галузевих академій, але це вам не інститути НАН об’єднати. Одразу потрібно буде звільнити сотні заслужених академіків, які у свої 70–80 років усе ще обіймають високі посади, хоча вже років 30 як нічого путнього для рідної науки не зробили.

У село ніхто не хоче?

Взагалі серед усіх докторів понад 50 % отримали своє наукове звання у сфері суспільних і гуманітарних наук, а технарів, наприклад, лише 17 %. Чи не завелика перевага надається наукам, які не мають жодного відношення до реального життя? Ми після цього ще жаліємося, що наша наука стоїть на місці. Ще б пак їй не стояти, якщо гроші йдуть на дослідження архіву коша Запорізької Січі або приклади використання архетипного потенціалу міфології у творах Загребельного… А сільськогосподарськими проблемами, приміром, займається 2 % від усієї кількості докторів наук.

При цьому можемо спокійно пишатися тим, що два надзвичайно потрібні для нашої науки інститути ми відбили від поганих реформаторів. Загальне замилування від подібної акції нагадує тільки радість від спасіння кошенят. Що з них виросте й кому вони будуть потрібні – невідомо, зате такі гарнюні! І як добре вийшло! Не те що в цих поганих сусідів із РФ, які свої академії насильно змушують поєднатися заради ефективнішого розподілу грошей! Просто це, мабуть, на практиці означає, що кошти отримує лише той науковець, у кого напрям дослідження якраз і є ефективним. Інші напрями, а то й цілі установи – позакривати. Такий варіант нікого з українських науковців не влаштовує… Тож тримаймося за свої стільці, панове академіки, поки підтримує вас уся українська спільнота! Не переживайте, наука почекає…