Дмитро Табачник зізнався, що вже нічого не може

«Современные родители не избавились от стереотипов, что основным институтом воспитания их детей является школа.  Мы должны понять, что время коренным образом изменило требования и школа уже не в состоянии выполнять функции, которые законодательно и морально входят в обязанности семьи»

Дмитро Табачник, міністр освіти України.

Таке несподіване одкровення пана Табачника країна почула під час парламентських слухань із проблем освіти. Почула і стривожилася: чи не захворів Дмитро Володимирович? Чи не перетрудився часом? Чи все в нього гаразд? Бо погодьтеся: цілком здорова і психічно врівноважена людина (якою ми вважаємо міністра освіти) не буде привселюдно зізнаватися у власному «не можу». І вже точно жоден притомний міністр не зніматиме з себе відповідальність за неналежний стан справ у ввіреній йому галузі. Принаймні публічно. Втім, пан Табачник нічтоже сумняшеся вивалив на світ божий інтимні моменти, чим і викликав, зокрема у нас, цілком обґрунтоване хвилювання.

Але побоювання були марними. Колеги Табачника стверджують, що здоров’ю патрона нічого не загрожує, він, як завжди, бадьорий і з оптимізмом дивиться в майбутнє. Окрім того, має гарний настрій із приводу відкриття в Києві російсько-української гуманітарної гімназії під патронатом «Внешэкономбанку» Росії. А елементи самокритики у частині визнання своєї неспроможності налагодити роботу у сфері освіти колеги пояснюють лише кришталевою чесністю Дмитра Володимировича. До речі, поспілкуватися зі співробітниками міністерства нам вдалося у кулуарах Верховної Ради під час тих самих парламентських слухань, де і прозвучало відверте зізнання. Невідомо з якої радості, але міністерських робітників і чиновників з обласних управлінь освіти там було більше, ніж самих освітян – ледь не все міністерство знялося з робочих місць, аби посидіти дві години у депутатських кріслах.

Чесність і самокритику ми вітаємо. А ось намагання зняти з Міносвіти відповідальність за виховання школярів зрозуміти не можемо. Тому що відразу постає запитання – а навіщо воно тоді потрібно? (Окрім дерибану бюджетних грошей, звичайно. Нагадаємо, що за виробництво деяких підручників держава платить по півтори сотні доларів за екземпляр).

Якщо працівники системи освіти не виконують своїх функцій і вся відповідальність усе одно лежить на батьках, то навіщо тим же батькам, які є ще й платниками податків, утримувати майже півмільйонну армію дармоїдів? 270 працівників міністерства, більше 800 чиновників у регіональних управліннях освіти, близько 15 000 – у районних і міських освітніх відділах. Плюс понад 350 тисяч учителів і методистів. І всі грошей хочуть. До педагогів ми, звичайно, ставимося краще, ніж до чиновників, бо на відміну від останніх вони хоч щось роблять. Поки що. Бо після слів Табачника цілком імовірно, що і вони остаточно вмиють руки. Слово міністра – закон…