Олег БАЙ: хто вступає у перемовини… Або Якщо друзі запевняють вас…
Не переймайтеся, це не уривки якихось фраз, це, можливо, варіанти заголовку до тих роздумів, якими маю намір поділитися. Бо я б так, як на нескромній фотографії, сидів би собі перед ноутом і просто читав, що пишуть розумні люди, а також – експерти, марафонці та журналісти…
Та несподівано отримав від рідної людини з фронту. З гарячого напрямку. Таке: мовляв, почув, що «іноземці, які воюють, скажімо, у складі Інтернаціональних легіонів, воюють з єдиною мотивацією – за гроші. Так от, необхідно усвідомлювати, що грошей вони отримують не більше, ніж українці. А крім мотивації, мають ще й демотивацію – бачити скільки громадян України ухиляються від служби».
Враховуючи, що зараз без згадування війни на Близькому Сході – ніяк, порівняю ухилянтів… з ізраїльськими ортодоксами. Звичайно, кожне порівняння, як відомо, кульгає. Але інших порівнянь підбирати не буду, а то – допорівнююся!
Допорівнююся чи допротиставлюся до того, що навіть скажу… Скажу, що далеко-далеко не всі усвідомили (навіть на 12-му році війни), що йде страшна, жорстока, небачена раніше світом війна. І за можливість жити, дихати, писати, кохати, працювати ми платимо життям кращих синів та дочок України.
Платимо і… продовжуємо жити як не під час війни. З квартальними жартами на рівні плінтуса, з несподіваним усвідомленням кількості мільярдерів-нуворишів, з небаченим навіть за Янека розквітом демократії, з роздумами-мріями про мир… Або, хоча б, про перемир’я…
Інакше кажучи, мріємо про новий договір з Московією під нові міжнародні гарантії.
Ту я дозволю собі, людині, як кажуть у Львові, поважного віку, декілька екскурсів у історію україно-російських взаємин. Недавню історію.
Мені випало бути секретарем Делегації Верховної Ради по підготовці міждержавного Договору ще листопада 1990-го року, працювати у 1993-1996 рр. Першим радником-посланником, керівником політичної референтури Посольства України в Москві. Бути особисто знайомим з Б.Єльциним, Р.Хазбулатовим, Ю.Скоковим, С.Карагановим… З багатьма з тодішньої правлячою верхівки. І на власному досвіді переконуватися та й нашим вождям доповідати, що у Москві реально чекають – «Когда всі вернетесь?» (цитую заступника міністра Дубініна), бо інакше,- «Донбас начнет, Новороссия поддержит, Приднестровье – довершит» (цитую тодішнього секретаря їхнього Радбезу Ю.Скокова).
Думаю, що читач добре пам’ ятає історію з Будапештським меморандумом. А ще те, як з ухваленням нової, – путінської – конституції, східна сусідка, яка поставила своє законодавство вище за міжнародне право, остаточно стала недоговірноспроможною. І вислів, – кажуть, Бісмарка, – що жодна угода з росією не варта паперу, на якому вона написана… Реальність сьогодення.
Це я так довго – про перемир’я, перемовини, угоди… До речі, у тому початку фрази, що в заголовку, саме про це:
«Хто вступає у перемовини з дияволом, сам віддає себе йому в руки, з власної волі»…
Говорячи про перемовини та про мирні угоди, не можна не згадати про миротворюк. Насамперед – міжнародних, закордонних. І на пальму першості тут по праву вмоститься Трамп зі своїми миротворчими обіцянками.
Але ж не тільки він. Тому маємо бути уважними: хто сьогодні – соратник, завтра – партнер, післязавтра – миротворюка… І, на жаль, не покладатися на міжнародні організації. На кшталт ООН. Яка на руїнах розтоптаного Москвою міжнародного права, так, наведу для прикладу – тримає дипломата з Московії заступником Генсека ООН, головним антитерористом…
Та не буду відволікатися на миротворюк з Південної чи Західної півкуль. Хіба у нас своїх мало? Єдине, що маю сказати про них (до речі, це теж у проектах заголовку!) – якщо друзі переконують Вас у необхідності перемовин з ворогом-значить зрадники вже про все домовилися!
Які ж я пропоную висновки, до яких теж доходив важко.
Маємо, вважаю, жорстко реагувати на борзописців (самоназва -журналісти), які виставляють центри комплектації – військкомати, як їх колись називали, – у карикатурному вигляді, які мало розповідають про можливі шляхи вступу до збройних сил. І не розповідають про тих, хто знайшов сто способів уникнути служби…
Маю, переконаний, поіменно назвати тих негідників (іншого слова не підберу!), які затримують виплати пораненим. Вже не кажу про покалічених воїнів. Бо пошта свідчить про непоодинокі випадки, коли Міноборони «бере паузу» на півроку, а людині після поранення, ампутації радять… шукати юриста! Це я пишу для того, щоб не було у людей страху – піду служити, а раптом щось, то стану непотрібним…
І, нарешті, маємо делікатно, але міцно затулити рота тим, хто викохує ілюзії стосовно тимчасового припинення вогню, перемир’я, тривалого перемир’я, миру… бо вся українська історія свідчить -ніколи сусіди з боліт не відмовлялися від мрії знищити Україну. Тому варто ще запам’ятати – Або ми знищуємо ворога, або ворог знищує нас.
Можливо, саме ці слова я б і виніс у заголовок…
Олег БАЙ, Надзвичайний і Повноважний Посланник