Анатолій НОВИК: Без запровадження превентивної медицини, через півстоліття про Україну можна буде забути!
«Сімейна медицина належить, безумовно, до медицини превентивної, але сімейним лікарям забули про це сказати»…
Дискусія про недосконалість української системи охорони здоров’я не втрачає своєї актуальності навіть під час війни. До того ж – на тлі стрімкого падіння показників тривалості життя в Україні, ця тема значно загострилась. Справжні результати розпочатої ще за Уляни Супрун медичної «реформи» наочно демонструються зростаючою кількістю передчасних смертей від серцево-судинних патологій, онкології, інфекційних хвороб. При цьому ціни медичних послуг та препаратів набагато випереджають зростання доходів населення, роблячи медицину менш доступною. Все це – справжній виклик для будь-якої держави, і особливо такої, що воює.
Наразі чиновники від охорони здоров’я не демонструють бачення виходу з цього глухого кута. А експертна спільнота сходиться на висновку: якщо збережуться сьогоднішні тенденції, за яких населення України щороку скорочується на кількість мешканців умовного Житомира, то за кілька десятиліть постане питання про існування українців як нації.
Наше видання обговорює цю гарячу тему з президентом компанії «Екофарм» Анатолієм Новиком – експертом у галузі охорони здоров’я, відомим своїми досить радикальними оцінками. Зокрема, він неодноразово стверджував, що Міністерство охорони здоров’я потрібно перейменувати на Міністерство безрезультатної боротьби із хворобами. З цього твердження починається наша розмова:
– Для того, щоб зрозуміти, чого ми насправді хочемо від системи, яка покликана займатися здоров’ям людей, потрібно спочатку правильно оцінити те, що ми маємо, – каже Анатолій Матвійович. – А маємо ми… порожнечу! Причина проста: якщо прискіпливо подивитись на систему охорони здоров’я в Україні, то ви зрозумієте, що ніякою охороною здоров’я ця система не займається. Тому що охороною здоров’я, точніше сказати – збереженням здоров’я людини, має займатись превентивна частина медицини. Але її ми не маємо! А є лише її клінічна частина – система, у якій лікують вже тяжко хворих людей. Саме тому я назвав би Міністерство охорони здоров’я та загалом систему охорони здоров’я – системою безуспішної боротьби з хронічними хворобами в Україні.
Людина в межах цієї системи може жити, як хоче, завзято і наполегливо не відстежуючи поточний стан свого здоров’я. І потім, коли якась хвороба проявляється болем або іншими небажаними симптомами, людина і потрапляє в не дуже ніжні обійми клінічної медицини. Там ставлять умовний діагноз і починають знімати те, що турбує пацієнта – біль. Відбувається симптоматичне лікування, коли біль прибрали, а її причину ніхто не встановив!
І, відповідно, не ліквідували цієї причини. Ось так здебільшого виглядає модель клінічної медицини. І варіанта не потрапити всередину цієї системи людина не має!
Практична ілюстрація, скажімо – серцево-судинне захворювання. Людина іде до лікаря, бо серце вже болить. Ставлять стент, потім ще стент, потім шунтування. І – інфаркт. І це теж – симптоматичне лікування… Мало хто замислюється над тим, що індивід йшов до свого інфаркту багато років, навіть десятиліття. Що його стан погіршувався поступово. І що на певних етапах можна було це виявити та пролікувати без хірургії та інвалідизації.
Це дуже проста логічна конструкція – проблема стану здоров’я та тривалості життя наших людей пов’язана з відсутністю превентивної медицини!
– Як ви вважаєте, цю «просту логічну конструкцію» розуміють у медичній спільноті? Чи є бачення того, як впровадити у практику хоча б елементи превентивної медицини? Що для цього потрібно? Використовуючи лексикон одного з екс-президентів – «Яких реформ вам не вистачає»?
– Іронія полягає в тому, що вже перший крок реформи системи охорони здоров’я – у вигляді створення інституту сімейних лікарів – є безумовним базисом для впровадження превентивної медицини. Проте, боюсь, самі «реформатори» не до кінця це розуміли.
Справа в тому, що сімейна медицина відноситься, безумовно, до медицини превентивної, але сімейним лікарям забули про це сказати. І ніхто не перейнявся їх перепрофілюванням. Колишніх дільничних терапевтів почали називати сімейними лікарями, не враховуючи того, що в медуніверситетах їх готували як клініцистів. Їх навчали лікувати хвороби, а не зберігати здоров’я. Підготовка фахівців у цьому напрямі – окрема тема, – проте на сьогодні трагізм ситуації в тому, що сімейні лікарі не знають, у чому полягає їхня місія. А вона полягає у збереженні здоров’я людини, а не у лікуванні наслідків відсутності цього здоров’я.
Та й як сімейні лікарі можуть усвідомити цю свою місію, якщо чиновники від охорони здоров’я ставлять їм взаємовиключні завдання? Звернемося до Наказу міністра 504 від 2018 року «Про затвердження порядку надання медичної допомоги», яким регламентуються основні завдання сімейної медицини. У першому пункті першого додатка до цього Наказу міститься абсолютно правильне формулювання основного завдання сімейного лікаря: «Динамічний нагляд за здоров’ям пацієнтів». Це те, на чому базується превентивна медицина і такий підхід хочеться вітати… Якби не другий додаток до цього Наказу, який вводить зацікавленого читача у стан когнітивного дисонансу. А саме: цим додатком сімейній медицині декларують перелік медичних втручань у випадках серцево-судинних захворювань (інфаркти та інсульти), цукрового діабету, туберкульозу, раку молочної залози, колоректального раку, раку підшлункової залози.
Запитання до тих, хто цей документ створив: яким боком сімейна медицина відноситься до цих захворювань? Сімейні лікарі – фахівці з онкології чи серцево-судинних захворювань, чи цукрового діабету? Ні. У такому разі, навіщо ви ставите їм такі обов’язки? Де логіка?
Адже для лікування перерахованих патологій є другий рівень надання медичної допомоги, де зібрано лікарів-кардіологів, гепатологів, ендокринологів, усіх фахівців вузьких спеціалізацій.
А сімейний лікар не має ані інструментарію, ані знань, щоб займатися такими хворими. Але цей шпагат, на який посадили сімейну медицину чиновники, призвів до того, що лікарі «забули» про завдання, прописане у першому додатку – «динамічне спостереження» за здоров’ям своїх підопічних. І захопилися другим та просто стали постачальниками клієнтів клінічній медицині.
– Але якими орієнтирами користуватися сімейним лікарям, якщо за освітою вони справді – клініцисти? Для здійснення того ж динамічного спостереження за здоров’ям своїх пацієнтів, сімейним лікарям потрібні, мабуть, схеми та протоколи, яких на сьогодні просто немає.
– Якщо у нас не існує навчальних програм із превентивної медицини (що, повторюся, нонсенс – сімейні лікарі є, а програми їхньої підготовки – ні!), це не означає відсутності як традиційних, так і сучасних поглядів на ідеологію превентивної медицини.
Спочатку потрібно чітко відокремити архаїчні за своєю суттю погляди на превентивну медицину як аналог профілактики. Тому що в основі превентивної медицини лежить прогноз. Без якого будь-яка профілактика є неефективною, оскільки її неможливо спланувати без встановленого поточного стану здоров’я.
До речі, навіть саме поняття профілактичної медицини в нас примудрилися нівелювати, звузивши його до вакцинації. Хоча вакцинація, за логікою, ближче до клінічної практики – це «навчання» імунної системи реагувати на ту чи іншу загрозу вірусної інфекції.
Що ж до превентивної медицини – її ідеологія відома зацікавленим фахівцям під назвою 4П-парадигми. В її основу покладено принципи прогнозування, профілактики, персоналізації та партнерства. Якщо коротко описати цю систему, то її основі лежить саме прогноз ймовірності розвитку тих чи інших патологій в людини, заснований на постійному періодичному плановому моніторингу стану її організму. Потім йде профілактика як інструмент виправлення та усунення встановлених ризиків чи початкових проявів хвороби. Персоналізація – це персональна участь людини в процесі контролю за власним здоров’ям та суто індивідуальний підхід медичних працівників до пацієнта, на відміну від сучасних методів лікування всіх за одними лекалами (медичними протоколами). І нарешті – партнерство лікаря та пацієнта як механізм підвищення ефективності всіх цих процесів через активну участь та зацікавленість у них самого пацієнта…
Це медицина майбутнього, орієнтована на забезпечення здорового довголіття. Фактично вона є ідеологією, на реалізацію якої кожна система охорони здоров’я може використовувати свої технології та власні інструментарії.
Я переконаний, що в Україні, на тлі драматичних проблем у стані здоров’я соціуму та критично низьких показників тривалості життя, просто необхідно ставити під контроль 4П-медицини всіх дітей від дня народження. І держава має виділити на це необхідні ресурси, розуміючи, що ці ресурси виділені для майбутнього здоров’я нації.
Тому що жодна країна, хай і з самою передовою на сьогодні системою охорони здоров’я, не зможе забезпечити повного та ефективного лікування всіх хронічних захворювань. А ось скоротити кількість хворих із хронічними захворюваннями, забезпечуючи стабільний добрий стан здоров’я більшості громадян, можливість є.
Ця можливість базується на постійному, періодичному (щорічному) повному моніторингу та оцінці поточного стану здоров’я людини. Така програма постійного періодичного моніторингу має бути створена та впроваджена як інструментарій для сімейного лікаря, на якому лежить відповідальність за стан здоров’я людей, що підписали з ним декларацію.
– Чи можливо не винаходити велосипед, а взяти за основу чийсь досвід у реалізації таких новацій у системі охорони здоров’я?
– Кожна країна робить все по-своєму. Але зміна вектора у бік превентивної медицини у світі поступово відбувається.
Наприклад, Європа вже зрозуміла, що треба щось робити, бо показники зростання тривалості життя людей практично зупинились. Тобто очевидно, що традиційна система охорони здоров’я, яка ґрунтується на клінічній медицині, що забезпечувала ці показники, вичерпала свої можливості.
Так, у більшості європейських країн тривалість життя набагато вища, ніж у нас в Україні. У середньому, француз, італієць чи англієць живуть до 75 років, тоді як у нас до – 60 років, а то й менше.
Ці статистичні дані показують, що окремі елементи превентивної медицини вже запроваджуються у систему охорони здоров’я розвинутих країн. Ні, поки не йдеться про систему постійного моніторингу (такого ще ніде немає, тут Україна навіть може здобути першість). Реалізуються лише окремі інструменти, скажімо, у межах обов’язкової страхової медицини. У Західній Європі охоплення медичним страхуванням – майже 100 відсотків працюючого населення (в Україні – не більше 10%). І навіть ці окремі інструменти приносять позитивні результати.
З моєї точки зору, обов’язкова медична страховка – це, за великим рахунком, система примусу, коли за умовами страховки людина зобов’язана регулярно проходити певні обстеження або контролювати свої шкідливі звички під страхом збільшення страхових внесків або значного зменшення страхових виплат, погодьтеся, – тут є свої плюси. Такий підхід примушує людину до поведінки, що зберігає її здоров’я та високу якість життя. І цілком логічно, що не може бути однакової страхової суми для людини, яка стежить за своїм здоров’ям і виконує всі рекомендації сімейного лікаря, та індивіда, який курить, п’є та харчується чіпсами.
І в ідеалі сімейний лікар повинен співпрацювати із страховиком: він йому дає рекомендації, характеристики способу життя та поточного стану своїх пацієнтів. І страхова сума залежить від висновків сімейного лікаря.
– Тоді напрошується питання – чи готові люди до впровадження превентивної медицини в Україні, якщо навіть на Заході поки що застосовуються лише окремі її елементи і для цього доводиться ставити людей у жорсткі рамки?
– Насправді, людину просто потрібно переконати в тому, що збереження здоров’я – це не тільки її обов’язок. А й у тому, що є така медицина, яка може дати можливість зберігати здоров’я, а не намагається врятувати тільки тоді, коли вже дуже боляче і все погано. Що така система існує, що вона надає такі послуги і результат може бути дуже ефективним.
Для впровадження принципів превентивної медицини потрібно не лише «перенацілити» інститут сімейних лікарів та дати йому відповідний інструментарій, а й серйозно працювати з населенням. Люди повинні з дитинства отримати розуміння, що найцінніше, що в них є – це здоров’я. Те, яке від природи, або, як то кажуть, що Бог дав, чи мама з татом… Це дар, який людина має зберігати все життя. Бо якщо вона цей дар упустить, то вже не зможе підняти. Потрібно зрозуміти раз і назавжди – сучасна клінічна медицина ще нікого не зробила абсолютно здоровим. Після інфаркту, інсульту, онкології, після лікування багатьох інших тяжких і небезпечних хвороб – ніхто не повертається до нормального стану здоров’я та колишньої якості життя.
Ось це потрібно зрозуміти людям. А держава має створити умови, щоб люди могли постійно моніторити свій стан здоров’я. Для цього потрібно створювати державні спеціальні медустанови, лабораторії із соціальною ціновою політикою – у десятки разів менше, ніж у комерційних лабораторіях та діагностичних центрах. І щоб людина могла раз на рік пройти повний моніторинг стану свого здоров’я за помірну та доступну ціну.
Тобто за бажання таку систему держава могла б збудувати. Інше питання – чи є у нинішніх «ефективних менеджерів», у тому числі тих, які визначають політику Міністерства охорони здоров’я, розуміння критичної необхідності таких кроків?
Скажімо, у бюджеті МОЗ України на 2026 рік передбачено 10 мільярдів гривень на програму профілактичних чекапів для людей віком понад 40 років. У мене виникає питання – а чому лише після 40? І чому це окремі “чекапи”, а не комплексні обстеження? Отже, ці «прогресивні» ініціативи говорять хіба що про необхідність іноді показувати, куди йдуть гроші з нечуваних бюджетів системи охорони здоров’я. На наступний рік запит МОЗУ – 258 мільярдів гривень! На цьому фоні 10 мільярдів на «чекапи» – виглядають форменим знущанням навіть з примітивної профілактики, не кажучи вже про превентивну медицину!
До речі, за статистикою, прямі витрати населення становлять близько половини всіх витрат на медицину! Тобто люди самостійно оплачують левову частку медичних послуг. А ці послуги, як ми вже сказали – виключно із галузі клінічної медицини. Звідки ж візьметься зацікавленість чиновників від медицини щось змінювати в нинішньому стані речей?
Отже, до розуміння того, яким чином і навіщо потрібно «вписати» превентивну медицину в систему, де панує клінічна медицина, мабуть, ще дуже далеко.
Але іншого виходу Україна не має. Ми втрачаємо людський потенціал через низьку народжуваність і найголовніше – ранню смертність. Якщо сьогодні не почати протидіяти цим тенденціям, через півстоліття справді про Україну можна буде забути…
За матеріалами journal.millenium
