Мова як зброя: чи не годі толерувати російську в ООН?

Московщина, як би вона не звалася — царством, імперією, республікою, союзом чи федерацією, з усього робить зброю. Не здатна нічого запропонувати людству, вона перетворює на зброю все, що може — харчі, музику й балет, хокей і цирк, літературу й мову.

Мова в цьому арсеналі посідає особливе місце, бо вона одночасно є зброєю, засобом гноблення та асиміляції колонізованих народів і виправданням агресії проти сусідів. Недарма записний московський «бісогон» вважає, що «російською мовою треба пишатися і нею воювати». Власне, формула російського культурно мовного імперіалізму виголошена ще у другій половинні ХІХ сторіччя куратором Віленської навчальної округи Іваном Корніловим, якого після придушення Польського повстання у 1863 р. призначили у Віленський край для його русифікації. Він цинічно зауважив: «Що не доробив російський багнет, дороблять російський чиновник, російська школа та російський піп».

Пройшло понад півтори сотні років, а формула не змінилася. І нині очільник російського МЗС Лавров вимагає надання російській мові статусу офіційної, говорить про захист російськомовних і тих, «хто відчуває свою причетність до російської культури та відновлення прав УПЦ МП». Однак Лаврова зовсім не хвилює, що саме внаслідок російської агресії під цими гаслами колись здебільшого російськомовні міста сходу України стали пусткою.

Риторика Лаврова, Небензі та інших уповноважених репродукторів Кремля — не порожній звук. Ухвалені влітку 2025 р. «Основи державної мовної політики Російської Федерації» визначають, що основними напрямками державної мовної політики зокрема є (П.25) «систематизація діяльності освітніх та інших організацій, що засновані за підтримки РФ та до сфер діяльності яких належать підтримка та просування російської мови за кордоном, з урахуванням геополітичних інтересів РФ» (sic!). За кордоном РФ цим опікується МЗС та підпорядкована йому НКО Фонд «Рускій мір» під особистою опікою міністра Лаврова (голова опікунської ради) і під наглядом радниці президента РФ Ямпольської (голова наглядової ради).

Ця псевдо НКО безапеляційно визначає, що до «Руского міра» належать не тільки етнічні росіяни чи вихідці з Росії, але й усі, хто говорить російською, вивчає чи викладає її. Усіх цих користувачів російської мови Фонд наставляє, що «від настроїв утриманства слід повертатися до ідеї служіння Росії» (sic!). Тобто, «Рускій мір» — це не про культуру, а про лояльність.

Задля забезпечення російських геополітичних інтересів МЗС і підпорядкованим йому структурам ставиться завдання з «просування російської мови у світі та підвищення ролі Росії у світовому гуманітарному та науковому просторі», «забезпечення умов для просування російської мови як мови міжнаціонального спілкування на пострадянському просторі», «підтримка та просування… мовлення російських державних засобів масової інформації російською мовою, а також інших російськомовних засобів масової інформації з урахуванням інтересів РФ». На відміну від інших націй, до прикладу французів, РФ не поширює чи пропагує свою мову, а саме «просуває» її куди тільки може та наскільки подужає.

Москва навіть не криється, що головна мета цього «просування» — це російська пропаганда та формування «п’ятих колон» за кордоном задля обслуговування «геополітичних інтересів» (читай «імперських амбіцій») Кремля.

Свої «лінгвістичні» амбіції щодо ваги та важливості російської мови Москва підкріплює низкою маніпулятивних тез. Зокрема офіційний опікун «Руского міра» міністр Лавров каже: «Наша “велика та могутня” (як її називають) знаходиться в “п’ятірці” найпоширеніших мов у світі. Вона широко використовується як офіційна або робоча мова на міжнародних майданчиках. День російської мови включений до міжнародного календаря знаменних дат ООН – у рамках програми розвитку багатомовності та культурної різноманітності».

Насправді це нахабна брехня. Бо за даними на 2025 р. російська мова за поширенням була лиш дев’ятою — після англійської, китайської, хінді, іспанської, арабської, французької, бенгальської та португальської, і нею розмовляло лише 3,2 % населення світу.

Під час створення ООН у 1945 р. англійська та французька, як традиційні мови дипломатії, стали не тільки офіційними, але й робочими мовами ООН. А іспанська, китайська та пізніше арабська були визнані офіційними – через кількість носіїв та їх геополітичне значення. Включення російської в список офіційних мов ООН було виключно політичним рішенням — на визнання партнерами по антигітлерівській коаліції внеску СРСР в перемогу у Другій Світовій війні. А як «робоча» російська використовується лише у створених Москвою структурах на кшталт СНД чи ОДКБ.

Щодо дня російської мови в ООН, то такі дні встановлені у 2010 р. для всіх офіційних мов Організації. Тож це аж ніяк не свідчить про будь-яку її унікальність.

Міністр Лавров, за звичкою, видає бажане за дійсне. Бо ареал розповсюдження російської мови невпинно звужується. Нині окрім РФ, російська мова залишилася державною лише у РФ та Білорусі, а у Киргизстані та Казахстані вона «офіційно використовується» разом з державними киргизькою та казахською. А в ООН нею користуються тільки РФ та Білорусь. Тобто, з практичного погляду, російська в ООН потрібна лише для того, щоб черговим «небензям» було зручніше лихословити на засіданнях (бо іншими мовами їм обзиватися складніше) та задля виправдання утримання служби російських перекладів ООН, яка регулярно «зливає» російському постпредству всі документи, що можуть становити інтерес, включно з проєктами резолюцій. (Ми в Секретаріаті Ради Безпеки знали про це й часто віддавали конфіденційні документи на переклад в останній момент, щоб запобігти раннім витокам інформації.)

Обґрунтування, за яким російській мові надали офіційний статус в ООН, давно застаріло і країни, що зробила вагомий внесок в перемогу над нацизмом, вже понад тридцять років не існує. То, мабуть, прийшов час позбавитися від цього токсичного анахронізму. По справедливості: 250 мільйонів португаломовних у 9 країнах світу, чи майже півтора мільярда жителів Індії, де хінді державна мова, мають більше підстав, щоб їхні мови були офіційними в ООН.

Проте, з огляду на глибоку фінансову кризу, в якій нині опинилася ООН через несплату внесків державами-членами, найперше необхідно позбавлятися від застарілих та неефективних методів роботи організації. Виключення російської з переліку офіційних мов майже не позначиться на роботі ООН, але дозволить заощадити гроші, яких не вистачає на нагальні потреби. Цей цілком прагматичний крок має стати частиною процесу реформ Організації, які конче необхідні для відновлення її ефективности.

Однак, якщо держави-члени не готові до такого радикального підходу, можна вдатися до компромісного рішення. Розвиток технологій та штучного інтелекту дає змогу ліквідувати службу письмових перекладів, замінити штатних перекладачів підрядниками на контракті та оплачувати переклади на офіційні та інші мови коштом добровільних внесків. До прикладу, Німеччина вже багато років фінансує переклад документів ООН німецькою (німецька на 12 місці за поширенням). Мовні групи цілком могли б фінансувати переклади на свої мови, франкофони на французьку, араби на арабську, лусофони на португальську і т.д. Росіяни з білорусами теж зможуть найняти перекладачів в Москві чи в Мінську, які перекладатимуть хоч на російську, хоч на білоруську. А ООН зможе скоротити кілька сотень перекладачів в Нью-Йорку, Женеві, Відні, Найробі, Бангкоку, Аддіс-Абебі та Сантьяго та позбутися дорогої оренди приміщень, до прикладу в центрі Манхеттена.

Можливо, Україні варто виступити з такою ініціативою в рамках поточної реформи Секретаріату ООН.

Олександр МАЦУКА, дипломат, Директор  Секретаріату Ради Безпеки ООН у 2012-2016