Десята  муза чи Мексиканський фенікс: у Києві пройшли читання, присвячені видатній мексиканській письменниці

Посольство Мексики в Україні провело в Київському академічному театрі “Колесо” читання, присвячені життю і творчості видатної мексиканської письменниці 17 сторіччя Хуани Інес де ла Крус.

Перед присутніми, серед яких були посли Аргентини, Бразилії та Іспанії в Україні, представники МЗС України, мексиканської громади Києва, а також театральної громадськості столиці, науковці, митці, старшокласники, виступили Надзвичайний і Повноважний посол Мексики в Україні Ауденсіо Контрерас Гонсалес і перекладач чотиритомного українського видання Хуани Інес де ла Крус, Надзвичайний і Повноважний посланник України, віце-президент Української асоціації викладачів зарубіжної літератури Сергій Борщевський.

ПІК пропонує читачам виступ Сергія Борщевського.

ХУАНА ІНЕС ДЕ ЛА КРУС: НАША СУЧАСНИЦЯ З XVII СТОРІЧЧЯ

Один із моїх  улюблених письменників  (мені пощастило перекласти українською шість його книг) Хорхе Луїс Борхес вважав своїми  сучасниками улюблених письменників  незалежно від того, в яку добу і в якій країні ті жили. Борхесу належить парадоксальна, але водночас справедлива думка про те, що всю світову літературу слід   розглядати   як один суцільний текст. Гомер, Данте, Шекспір, Кеведо, Мілтон і чимало інших класиків були його співрозмовниками і сприймалися ним як сучасники.

Цей підхід має ту перевагу, що відкидає зайве. Адже в добу того ж таки Шекспіра в Англії були й не – Шекспіри, мабуть багато не – Шекспірів, яких, можливо, вистачило б на цілу спілку письменників не – Шекспірів, але мудрий час розставив усіх по своїх місцях, залишивши нам Шекспіра.

Власне, цей підхід близький мені як перекладачеві. Адже завдання перекладача полягає саме в тому, щоб у юрбі не – Шекспірів і псевдо – Шекспірів розшукати справжнього Шекспіра і, переклавши на рідну мову, зробити його доступним для своїх співгромадян, а отже зробити їхнім сучасником.

У 2015-2017 роках у моєму перекладі виходив чотиритомник видатної мексиканської письменниці 17 сторіччя Хуани Інес де ла Крус. Перекладаючи тоді її твори, я ставив перед собою саме цю задачу: зробити її доступною для сучасних українських читачів, зробити її сучасною.

А проте, для того, щоб збагнути цей унікальний феномен у світовій літературі на ім’я Хуана Інес де ла Крус, або сестра Хуана, або ще Десята  муза чи Мексиканський фенікс, як її звали і звуть, варто  подивитися, що ж відбувалося в світі у тих часових рамках (1648-1695 роки), в яких їй випало жити. У Німеччині її сучасниками були Гріфіус та Логау (до речі, вправний епіграміст  – жанр,  якому віддала данину і дотепна сестра Хуана); у Франції – Лафонтен, Корнель і Расін (а сестра Хуана знана і як драматург);  в Англії – Мілтон. Якщо згадаємо Україну, то 1632 року було відкрито Києво-Могилянську колегію, а сучасниками Хуани Інес де ла Крус були Лазар Баранович (його «Меч духовний» вийшов 1666 року, а «Аполлонова лютня» 1671) та Дмитро Туптáло.  Та й відома пісня «Гей, на горі женці жнуть» дійшла до нас із того ж 17 сторіччя. Як і дві книги поезій знаного у нас як автора першої в світі конституції Пилипа Орлика.

Принагідно зазначу: в росії тоді не було нікого й нічого. Адже не можна всерйоз вважати літературними творами філіппіки протопопа Авакума, спрямовані проти церковних реформ патріарха Никона. А більше нічого не було. Та й, власне, росії не було. Цю самоназву тодішня московія вкрала згодом, у 18 сторіччі.

Між тим, як бачимо, серед названих мною імен видатних письменників жодного жіночого. Отже, Хуана Інес де ла Крус вирізняється вже тим, що це фактично єдина жінка-письменниця 17 сторіччя такого рівня. Можна було б назвати її французьку сучасницю мадам де Совіньє, але прозові листи останньої, хоча й позначені безперечним талантом, непорівнянні  з різноплановою справді видатною творчістю Мексиканського фенікса.

Письменниця-жінка – самотня жіноча постать на тлі тодішніх літератур Старого світу. Але не було такого явища і в літературах Південної Америки. Ба навіть більше, Хуана Інес де ла Крус як письменниця за своїм рівнем вирізняється і на тлі тогочасних літератур Нового світу, які – з переходом на іспанську мову – в колоніальну добу започатковувалися з історичних хронік, а згодом перейняли літературні стилі нової метрополії – класицизм, а слідом за ним, у середині 17 сторіччя, бароко.

Тогочасна мексиканська література,  за визначенням письменника Ерміло Абреу Гомеса, «писалася в тіні Іспанії, і великих барокових авторів наслідували».

Можливо, це визначення справедливе стосовно інших, але тільки не до Мексиканського фенікса. Знайома з творчістю Гонгори, Лопе де Веги, Кальдерона, Грасіана та інших велетів іспанської літератури – своїх попередників і сучасників – Хуана Інес де ла Крус, поза сумнівом, вийшла з-під їхньої тіні. Її поезія не лише зробилася самодостатнім явищем, а й багато в чому виявилася новаторською.

Сестра Хуана чудово володіла всіма поширеними в 17 сторіччі вибагливими поетичними формами. Перекладаючи першу книгу її творів – «Поезії» – я відтворив одинадцять жанрів, деякі доти невідомі в Україні, як, скажімо, овільєхос або ендечі. Серед цих жанрів є і притаманні світській, салонній поезії, і такі, що тяжіють до поезії народної.

У бароковій поезії різних європейських народів незрідка ми зустрічаємо звернення до тих самих, сказати б, «вічних» тем. Хуана Інес де ла Крус також звертається до деяких тем та образів, властивих іспанській поезії. Однак, у таких випадках слід зважати не так на тематичні збіги, як – і передусім – на особливості підходів письменниці до їх інтерпретації.

Візьмімо два сонети – іспанця Луїса де Гонгори й мексиканки Хуани Інес де ла Крус – на ще одну поширену в бароковій поезії тему: про минущість людського існування. Ось сонет Гонгори в моєму перекладі:

Із золотом розкішних кіс твоїх

Змагається даремно сонце ясне,

Лілеї бачать це чоло прекрасне

І щира заздрість розбирає їх,

Сильніше вабить усміх вуст п’янких,

Аніж гвоздик цвітіння передчасне,

І відбиває дзеркало люб’язне

Тендітну шию, що чарує всіх.

Ці коси й шия, ці вуста й чоло –

Розрада золотих твоїх годин,

Оманливої втіхи джерело:

Оберне часу невблаганний плин

Їх на безструнну арфу, бите скло,

На тінь, на порох, на міраж, на тлін.

 

А ось сонет Хуани Інес де ла Крус на цю ж тему – «До власного портрету»:

Облудних барв квітчасте сум’яття,

штукарства плід – пишноти ці звабливі

і кольори нав’язливі й фальшиві,

і спроба ошукати сприйняття.

Лестиве лицемірне співчуття

стирає тут сліди років жахливі,

прикмети часу грізні та правдиві,

і відкидає старість, забуття,

та все намарно: ти – мов квітка в полі,

розгойдувана на семи вітрах,

безплідна спроба опиратись долі,

безглуздий намір подолати страх.

Безсилий шал, бо бачиш мимоволі:

Ти – тлін, ти – тінь, ти – марнота, ти – прах.

Останні рядки цих двох сонетів – Гонгори та Хуани Інес де ла Крус майже збігаються текстуально. А проте, сонети суттєво різняться між собою. Вірш Гонгори звернений до жінки,  чия минуща врода є для автора-чоловіка уособленням минущості людського буття. В сонеті ж мексиканської поетеси авторка говорить сама про себе, але як говорить! Якщо у Гонгори від початку до кінця маємо ланцюг подій, антитезою яким виступає останній катрен, то у сестри Хуани маємо серію яскравих образів, метафор, які зробили б честь поету хоч 17, хоч 21 сторіччя.

Символом минущості в іспанській поезії 17 сторіччя була і зів’яла троянда. Споглядаючи її, Лопе де Вега підсумовує:

… так юний вік вітри марнують злі,

і може враз розвіяти порив

надію, що пробилась з-під землі.

До цього останнього катрену троянда для Лопе, хоч би як мінилися її барви, по суті статична, незмінна, поки в її долю не втручається всевладний час.

У Хуани Інес де ла Крус троянда інакша – мінлива, суперечлива, діалектична від початку й до кінця її сонету:

…В тобі з’єднались волею природи

колиска втішна і труна сумна.

Ця двоєдність “cuna – колиска – труна перегукується з рядками сонету іншого видатного іспанського поета, Педро Кальдерона, з драми «Стійкий принц»:

Із пуп’янка з’являються квітки,

щоб перед смертю знов згорнутись в ньому:

все в пуп’янку – колиска й домовина.

Я свідомо поставив тут невідому або поки що мало відому в Україні мексиканську поетесу 17 сторіччя Хуану Інес де ла Крус в один ряд із її більш знаними у нас видатними іспанськими сучасниками. Мексиканська муза природно стоїть у цьому ряду. Мова її віршів цілком сучасна попри відстань у часі – це я можу підтвердити як перекладач. Образність і оригінальність думки сестри Хуани вражають і сьогодні. А ще її почуття гумору, що виразно виявляється в епіграмах. Як, приміром, у цій, де авторка обіграла масті гральних карт:

           Про славетне походження

           одного вельможного п’яниці

В пияцтві ти людина справна,

ще й всім торочиш гаряче,

що королівська кров тече

в твоїх, Альфео, жилах здавна.

Переконати всіх готовий

у цьому ти, ввійшовши в роль;

що ж, певно, й справді ти король:

найімовірніше, виновий.

 

У рамках короткого огляду неможливо зупинитися детально на драматургії Хуани Інес де ла Крус. Зазначу лише дві важливі її ознаки. Як і в тогочасній Іспанії, п’єси сестри Хуани віршовані, зміни подій і ситуацій у них відбуваються завдяки зміні поетичних форм, а отже й ритму. І ще одна заувага: як і Педро Кальдерон, Хуана Інес де ла Крус писала і драми на релігійні сюжети, відомі як ауто, і цілком світські комедії. Тому в другому томі – «Театр» – я представив обидва ці різновиди. Ауто «Божественний Нарцис» побудовано на відомому міті про Нарциса. Зауважу, однак, що в лоа, тобто пролозі до п’єси, у сестри Хуани з’являються такі персонажі як Захід, Америка, і йдеться тут про християнізацію Америки – тема, близька мексиканській черниці Хуані Інес де ла Крус.

П’єса ж «Пристрасті в домі» (“Los empeños de una casa”) – яскрава комедія «плаща і шпаги», головною героїнею якої виступає жінка, донья Анна. Свого часу в театрі «Колесо» в моєму перекладі йшла комедія Кальдерона «Дама-примара» (“La Dama duende”). «Пристрасті в домі» Хуани Інес де ла Крус – твір такого ж рівня, в разі постановки він знайшов би відгук у сьогоднішнього українського глядача.

Осібно в поетичній творчості Хуани Інес де ла Крус стоїть видана 1692 року метафізична поема «Перший сон» (“Primero sueño”). Сюжет поеми – мандри душі, що залишає тіло під час сну, – це неперервний монолог, своєрідний потік свідомості, картина творіння світу, насичена складними візуальними образами,  а водночас науковими метафорами, що розкривають широчінь знань сестри Хуани з різних галузей тогочасної науки – біології, фізики тощо. Поема «Перший сон» залишається унікальним явищем у літературах Південної Америки.

Потяг до знань, який тоді ще Хуана Інес де Асбахе-і-Рамірес де Сантільяна вперше виявила у трирічному віці і який супроводив її все життя, зрештою й перетворив її на Хуану Інес де ла Крус,  Десяту музу, і міг дорого коштувати черниці-письменниці, яка значно випередила свій час. Сучасники не лише захоплювалися сестрою Хуаною, були такі, хто їй заздрив, кого вона дратувала.

1690 року вийшов невеличкий трактат, авторкою якого значилася Хуана Інес де ла Крус, а видала його така собі «сестра Філотея» з іншого монастиря. Невідомо, як текст Хуани Інес де ла Крус потрапив до рук «сестри Філотеї». Відомо, однак, що під цим іменем діяв єпископ Мануель Фернандес де Санта Крус, який у пролозі висловив претензії до черниці, яка відволікається на світські писання, замість цілком присвятити себе справам духовним.

Це була серйозна загроза – публічний донос у часи інквізиції. Письменниця мусила боронитися, і 1691 року виходить її знаменита «Відповідь сестрі Філотеї», в якій Хуана Інес де ла Крус, посилаючись на Святе Письмо, на отців Церкви і відомих діячів минулого, з позиції вільної людини обстоює право жінки на освіту, знання, наукову та літературну творчість. Наведу деякі приклади її блискучого полемічного стилю:

«Римська жінка Проба Фальконія написала вишукану книгу про таїнства нашої святої віри, до якої ввійшли висловлювання Вергілія. Відомо, що наша королева донья Ісабель, дружина Альфонсо Десятого, писала про астрологію…»

І ще:

«Найвидатніші священні книги були написані віршами; зокрема, канти Мойсея та Йова, як зазначає в «Етимологіях» святий Ісидор, були написані героїчними віршами. Так само віршами написані весільна «Пісня над піснями» Соломонова та жалобний «Плач Єремії»…

«Отже наша Католицька Церква не тільки не зневажає вірші, а й вдається до них у своїх гімнах, і наводить вірші святого Амвросія, святого Томи, святого Ісидора та інших».

Такою – неймовірно талановитою, освіченою, розважливою, діяльною – була мексиканська письменниця 17 сторіччя Хуана Інес де ла Крус. Якщо ці мої слова збудили ваш інтерес до неї, я можу вважати свою задачу виконаною.