Марчук Євген Кирилович

Дата народження: 28 січня 1941

Кожен громадянин має право на власну біографію, але жоден політик не може відбуватися лише офіційним життєписом. Аби не зловживати високими словами, публічна фігура повинна оперувати як офіційним переліком щаблів кар'єрного росту (що ти зробив для себе), так і звітом про результат своєї діяльності (що ти зробив справі, державі, людям).

Парадні сходинки Євгена Кириловича відомі. Кандидат юридичних наук, генерал армії, держслужбовець першого рангу. Кавалер Ордену Трудового Червоного Прапора, Ордену князя Ярослава Мудрого V ст., Командорського Хреста з зіркою за заслуги перед Республікою Польща, нагороджений сімома медалями, іменною вогнепальною зброєю. Лауреат Міжнародної української премії ім. Г.Сковороди, президент Інституту проблем безпеки. Але за цими регаліями – довгий шлях з такими поворотами історії, про котрі сучаснику без усіляких слів можуть сказати бодай два ордени тепер уже двох держав – Трудового Червоного Прапора й Ярослава Мудрого.

Народженому 28 січня першого воєнного року в с. Долинівка Гайворонського району Кіровоградської області Марчуку доля відвела путь, за кожною звивиною котрого потрібно було приймати оперативне рішення. Вибори 2004-го він зустрів на посаді міністра оборони. Немало гравців того політичного герцю розглядали армію в якості ключової фігури, але за Конституцією бойовий слон не мав брати участь в тій грі. Розуміння й відстоювання цього принципу коштувало Євгену Марчуку посади, проте Збройні Сили України ще раз доказали європейськість, а не азійськість вибору нашої держави.

У Міністерство оборони Євген Марчук прийшов з посади секретаря Ради національної безпеки та оборони, котру посідав з 2000-го (паралельно з роботою в Радбезі головував також у Координаційній раді з питань розбудови державного кордону України). Саме при Марчукові РНБОУ перетворилась з штаб-квартири феодального ордену для "сірого кардинала" в те, чим мала бути – генеральним штабом вищих державних чинників для оперативного реагування на виклики сучасності (від резонансної авіакатастрофи до економічної кризи державного масштабу), а ще – центром моніторингу й прогнозування цих викликів й напрацюванням запобіжних заходів.

Енергетична криза, трагедія на авіашоу в Скнилові, збиття нашим комплексом ППО російського літака над Чорним морем, прояви світового тероризму, визволення українських заручників в театральному комплексі на Дубровці в Москві, миротворча діяльність наших військових, українсько-російські стосунки, проблема нафтогону "Одеса-Броди" – цей перелік питань, котрими займався Євген Кирилович в Радбезі, обраний лише за резонансністю в суспільстві. А скільки їх, маловідомих, але від того не менш значущих, лишилось поза увагою біографів!

Що не обійшли політхронікери своєю увагою, так це участь Євгена Марчука у президентських перегонах 1999 року. Для неупереджених історія лишила один факт – рівень довіри виборців, котрі вивели нинішнього голову Партії Свободи на п'яту сходинку з-посеред 13-ти претендентів. І переможець виборів Леонід Кучма, якому надзвичайно жорстко опонував Марчук, був змушений вивільнити для нього посаду секретаря РНБОУ.

Стати опонентом другому президенту незалежної України Марчука заставили не особисті стосунки. Євген Кирилович двічі обирався до Верховної Ради – 2-го й 3-го скликання. Робота в Комітеті з питань оборони і державної безпеки, а ще більше головою Комітету з питань соціальної політики та праці відкрила для нього безліч прогалин в провадженні економічної політики держави, а відтак, забезпеченні засадничих положень Основного закону щодо права на труд та соціальне забезпечення. Цей досвід, помножений на досвід урядової роботи, й подвиг Євгена Марчука на участь в виборах 99-го року як людини, котра не тільки прагне діяти, але й знає як.

Бо час роботи на посаді першого віце-прем'єра й прем'єр-міністра – це був знову ж таки часом непростих рішень. Катастрофічний борг перед Росією за енергоносії, балансуюча на грані громадянської війни криза в Криму, падіння життєвого рівня людей – ось "господарство", котре дісталось Марчуку в ті дні. І звільнення Кучмою прем'єра Марчука з відомим формулювання "про створення власного політичного іміджу" – це також, якщо хочете, оцінка. Політик без іміджу – це все одно, що людина без біографії. А ревнощі колишнього президента, як відомо, в першу чергу вдаряли по державному діячеві з позитивним, напрацьованим реальними зрушеннями у суспільстві іміджем, а не навпаки (що, до речі, класично підтвердилось з наступником Марчука в Кабміні Павлом Лазаренком).

Аби боротись з позитивом суперника, політичні опоненти Марчука вдаються до "кадебістського минулого". Тоді вони повинні закинути відразу всім колишнім дисидентам, політв'язням, що були і членами парламенту, і совістю нації в той первинний час становлення молодої держави, котрі не подали жодного слова проти призначення Євгена Марчука першим головою Служби безпеки, а перед тим, – державним міністром з питань оборони, національної безпеки і надзвичайних ситуацій. "Революція тільки тоді чого-небудь варта, коли вона вміє захищатись", – ці слова Володимира Ульянова-Леніна ми забули, а мусили б пам'ятати бодай через стільки невдалих спроб вибороти незалежність Україною за часів Хмельницького чи Грушевського. Те, що в 91-му незалежність прийшла безкровним шляхом не означало, що молода держава не мусила реорганізувати інституції державного захисту – якщо не від прямої воєнної загрози, то від політичної чи економічної експансії світу періоду глобалізації у всіх їхніх проявах. Таке завдання мав перед собою державний міністр а відтак голова спецслужби Марчук і кожна нова річниця незалежності є черговим підтвердженням того, що з завданням своїм колишній перший заступник голови КДБ УРСР впорався.

Та й чи не міг би впоратись син хліборобів з Кіровоградщини, котрий першу освіту діставав в Кіровоградському педагогічному інституті й вчили його там в першу чергу рідної мови й літератури? В 1963 році вийшов з його стін вчитель української філології та німецької мови Євген Марчук, аби вступити на інший шлях – від оперуповноваженого КДБ СРСР до лідера Партії Свободи України.