Гроші, зібрані на армію. Гроші для родин “Небесної сотні”. Де вони?

Розбещені владою:  на мертвих не озираються, живих не бережуть

Минуло три місяці із дня загибелі Небесної сотні і початку царювання нової влади.  Цікаво, це лише в мене таке паскудне відчуття, що все було даремно? Що країна, пожертвувавши життям своїх кращих дітей, насправді поміняла шило на мило? Тільки не починайте, що зараз, мовляв, не час для внутрішніх розборок і розхитування човна, що брат у воріт, а тому не можна чіпати – ані словом ані ділом – наших в. о. – тимчасових, недосконалих, але ж своїх. Начебто своїх. Якщо не заглиблюватись.

Так, нам треба якось дожити до президентських виборів,  а там – дасть Бог і до парламентських, уникнувши  конфліктів у вигляді палаючих шин під адмінбудівлями. Але ми не зобов’язані вдавати з себе клінічних ідіотів, роблячи  вигляд, що нічого не помічаємо.  Бо проковтнемо зараз – сьорбатимемо цю баланду вже до віку. Кого б не обрали через тиждень та восени.

Подекуди навіть найсимпатичніші люди, опинившись «нагорі», змінюють свій генний код. Влада в Україні розбещує.  Точніше, не сама влада, а притаманні їй безкарність, уседозволеність та відсутність контролю. Щоб у таких тепличних умовах залишитись людиною, треба бути настільки цільною і сильною особистістю, що я навіть і не знаю… Подивіться на наших  лідерів і скажіть чесно  принаймні собі – чи є такі серед них?..

Коротка пам’ять і довгі руки

Що людина має за найдорожче? Звісно, не гроші і не статки. І навіть не власне життя, бо позбавляючись його, ніхто не відчуває втрати. Найдорожчим є життя близьких людей. Компенсувати цю втрату неможливо. Але можна зробити хоч щось, аби полегшити існування і  зменшити біль.

В суботу  до Києва приїхали 70 родин Небесної сотні. Не лише для того, аби вклонитися  місцям, що пам’ятають  останній подих їх рідних. Вони приїхали по справедливість. Бо зрозуміли: окрім них, вона нікому не потрібна.  Через три місяці після звірячого розстрілу беззбройних людей не покарано нікого. Ще раз капслоком, вдумайтесь: НІКОГО. І ніяких перспектив, що хтось понесе відповідальність за 104 перерваних життів.

Більше ста  кримінальних справ, відкритих прокуратурою, щезли у невідомому напрямку. І ніхто – зауважте – навіть пальцем не ворушить, щоб принаймні цей напрямок з’ясувати. Складається таке враження, що наші дорогі (у прямому розумінні цього слова)  «вожді» намагаються пошвидше забути про тих, завдяки кому вони сидять зараз у владних кабінетах. Женуть від себе цей неприємний спомин. Що це? Неспокійна совість?  Відчуття  власної ницості  перед  їх пам’яттю? Підсвідоме розуміння того, що не гідні ані вони, ані їх посади пролитої крові? Або  просто свиняча невдячність? Чи, може  є якісь інші приховані причини того, що масове вбивство на Майдані досі не розслідувано?

Окрім того, з’ясувалася ще одна пікантна подробиця: жодна з сімей загиблих не отримала державної допомоги. Тієї, анонсованої, у розмірі 100 прожиткових мінімумів. Опаньки.  Приїхали. Для віце-прем’єра Яреми це теж стало  відкриттям. Він спитав, чи всі отримали. Виявилось – ніхто. Пан Ярема, судячи з його розгубленої фізіономії,  пережив кілька дуже неприємних хвилин.  Я допускаю, що він справді перебував у щасливому невіданні. Але який тоді з тебе, шановний,  урядовець, якщо не контролюєш такі процеси?..

Виходить, «небесні» гроші хтось поцупив – за старою доброю звичкою? Ні, якби таке трапилось за часів Януковича, все було б зрозуміло. Але ані Хряком, ані його  загребущими вилупками у країні вже й не смерділо, коли сталася ця підла крадіжка (поки родинам не будуть виплачена «компенсація», слід називати  саме так).  Кого ж ви оббираєте, засранці? Вони і так знедолені.  І грошей, до речі, не просять. Вимагають лише покарати вбивць.  Але і це, виходить, надто велика розкіш для вбитих горем людей.

Використали і забули

Найпаскудніше те, що образний вираз «зійти по трупах»  втілився у життя по-справжньому.  Ми всі пам’ятаємо  ці «сходи».  Кожну скрючену на бруківці  нерухому «сходинку»,  яка наближала нинішніх до їх кабінетів. Ми пам’ятаємо, як, видершись на самий вершечок, вони рвали краватки на грудях  і волосся на дупі, клянучись не забути, покарати, бути гідними пам’яті.

Агов, панове! Де зараз те відірване волосся і ті пошматовані краватки? До вас хлопчики криваві по ночах не приходять? В очі вам не дивляться, за руку не беруть? Арсенію Петровичу, голубе ви наш євроінтеграційний, чи згадуєте  хоч іноді незнайомого  20-річного хлопця, який  спіймав вашу «кулю в лоб»? Чи уявляєте, як він виглядав за життя, де похований, як мамі його живеться?

Олександре Валентиновичу, важкопоранений наш гуру, подряпина на щоці не болить? Дуже героїчно виглядала там, на Майдані.

Юлія Володимирівна, королева  наша некоронована, як зворушливо і майже щиро ви прикладалися до барикад, намагаючись вичавити скупу чоловічу  сльозу…  Усе в минулому, правда? Життя триває, процес вирує. Ви хоча б розумієте, завдяки кому наразі виблискуєте у прямих ефірах?..  І «не нада ля-ля», що від вас поки що  нічого  в країні не залежить, а ось як тільки, так і відразу. «Лохторату» вашому  цю локшину  вішайте.

А Ярему мені навіть жалко. У тому сенсі, що обі*ралися  всі, а віддуватися і червоніти перед батьками та дружинами довелося йому одному. Ну нічого, як казав незабутній Глєб Жеглов, покарання без вини не буває. Буде йому урок на все життя.

Словом, Ярема пообіцяв, що найближчими днями збере докупи генпрокурора і міністра фінансів,  і  – «кожне питання,  кожен пункт ми виконаємо обов’язково».  Напевно, я йому все ж таки вірю. Майже. Ну треба ж хоч комусь трохи вірити. Так щоб зовсім нікому – не можна.

Янукович  forever?

До речі, цими ж днями намічаються ще одні розборки.  Теж ситуація – в жодні ворота. Правда, цього разу стосується виключно живих людей. Поки що живих.

Наприкінці минулого тижня Ірина Геращенко написала у своєму Фейсбуку:  «Задала запитання заступнику міністра оборони щодо витрачання коштів, зібраних на армію і спрямованих на військо з бюджету. Після його виступу запитань з’явилося ще більше. Тому будемо пропонувати створити комісію для контролю і перевірки використання зібраних і спрямованих на армію коштів. Кожна копійка має бути ефективно використана. Коли сьогодні говорять, що купили лише 527 бронежилетів – це ненормально…»

Звичайно, це ненормально, коли при зібраних людьми 122 мільйонах гривень і виділених із Кабміну на потреби армії 4,6 мільярда бійців Нацгвардії у гарячі точки відправляють геть незахищеними. Тобто зовсім . Без бронежилетів і куленепробивних шоломів, як, наприклад, батальйони з Чернігівщини, Харкова та  Черкащини, де «брониками» забезпечені лише 20% бійців (саме хлопці з Черкаського батальйону – без касок і бронежилетів – стояли  днями під Маріуполем).

Чому солдати на блокпостах  не захищені від куль,  та ще й голодні? « Гдє дєньгі, Зін?»  Ті, що всією громадою збирали? У яких банках вони крутяться, поки хлопці вмирають на передовій?..

А 527 «броників», про які написала Геращенко,  це насправді не те, що закупило Міноборони.  Це адресна допомога від підприємців та місцевих мешканців. А міністерство тільки-но оголосило тендер на закупку 24 тисяч бронежилетів  4 ступеню захисту. Серед них, за словами в.о. міністра оборони Коваля – отримано лише 560, до кінця травня очікуються ще дві з половиною тисячі, а решта – увага!!! – до кінця липня.

Панове, я вибачаюсь, ви ох*їли? До кінця липня – два з хвостом місяці. Невже зовсім нікого не шкода? Бої йдуть щодня. Захист потрібен негайно,  «на вчора», кошти на нього є.  Який в біса кінець липня. За цей час – скількох перестріляють? Скільки «небесних сотень» злетить  ще в небо через чиюсь феєричну тупість  чи підлість?..

***

Найбільший облом будь-якої  революції – спостерігати «картину маслом»,  як її плодами  користуються негідники. І не вміти цьому завадити. Я справді не знаю, що з вами робити,  ледь шановні наші можновладці (не палити ж направду шини). Влаштовувати  вам пікети?  Тролити  вас у фейсбуках?  Писати істеричні статті, як оце я зараз? Не знаю. Не уявляю, чим вас можна «пробити».  Але я не хочу, щоб все було даремно. Мені соромно.  А вам чомусь  – ні.

Знаєте, є таке соковите російське слово – «сволочь». Не хочу його перекладати, аби не втратити неповторного колориту. Так от.  Ви, панове, сволочи.  Кажу це абсолютно щиро і з усією відповідальністю. Більше я для вас не можу зробити нічого.